Хмельник — Chmielnik

---

Використання матеріалів сайту тільки за згодою автора.

---

Районний центр Вінницької області
раніше  — місто Хмільник Літинського повіту Подільської губернії

---

 

---

Після незапланованого бліц-візиту (у зв’язку з темрявою) у Северинівку нам належало їхати далі на північ в Хмільник. Незрозумілі фото палацу з цього міста давно були перед очима і в кожній подорожі я прагнув там побувати, але не виходило. А тепер вийшло. Переїхавши трасу на Хмельницький, незабаром потрапляєш в ліс, дорога петляє, навкруги ліснцтва, заповідник, красиво, темно і страшно) В’їхали в Хмільник пізно ввечері, знайшли готель де був заброньований номер і почали приємно дивуватися — супермаркет навпроти, готель хороший, чисто тепло і добре. На ранок, довідавшись де знаходиться палац, відправилися туди..
Як цікаво було дізнатися, що і це місце пов’язане з історією мого рідного міста — Одеси! Правда, поки це не підтверджена версія….

^{Цей незвичайний палац розташовується на місці колишнього старого протинабігоординського укріплення, на пагорбі, нібито насипаному вручну. Туди веде дорога. Залишивши машину внизу, підкорили пагорб)}

Спочатку вас зустрічає білий палац. Чи черговий український клон американського Білого дому. Чому черговий — тому що «офіційно визнаний» знаходиться в Чорномині, на півдні Вінницької області, але цей по-моєму, схожий навіть більш ніж чернміньский. Хоч би тому, що він білий, а в Чернятині — жовтий. Ось так, мудруючи і оглядаючи, ми бродили по полянці перед палацом….

^{Той же вид на палац, 1968 рік.
фотографія надіслана Віктором Васильовичем Касич-Пилипенко}

 ^{— зверніть увагу на ці арочні ніші, що облямовують вікна двох поверхів — нам вони ще згодяться надалі.}

^{Головний портик з великою кількісттю колон модернізованого дорического ордера в зовнішньому ряду і «просто» колон — всередині. Спрощення архітектурних ордерів набирало хід, щоб практично знищити їх до 70-их років…..}

Перша згадка про Хмільник відноситься до 1362 року. Литовський князь Ольгерд захопив Хмільник після серйозної битви з татарами . До 1399 року Хмільник, після поразки литовсько-російських військ на Ворсклі стає пограничним містом і укріплення його значно посилюються. На початку XV століття Хмільник стає власністю князя Федора Корибута Несвицького, союзника Свидригайло, великого князя Литовського. Тоді йшла боротьба за литовський трон між Свидригайло і королем Польським Сигизмундом.
Наслідки цієї війни були в переділі Поділля на власне Подільське воєводство і Брацлавщину, яка відійшла до Литви. Незабаром, після того, як Федір Корибут все ж присягнув польському королю Владиславу, Хмільник відійшов Польщі (1434). Втім литовці до 1447 року вважали місто своїм, не провоячи  якихось військових дій з метою довести, що не даремно так вважають. Містечко стало центром в Хмільникському старостві Подільського воєводства. Відтоді збереглися записи в польських джерелах, які вказують на те, що замок в Хмільнику був досить потужним і оточений був житловими будівлями. У 1448 році місто отримало Магдебурзьке право. Місто стало розвиватися, торгівля міцніла, проте заважав цьому благоденствуванню розміщений неподалік Чорний шлях — дорога по якій з під самого Перекопського перешийку в Криму сюди, на захід, рухалися орди татаро-монголів з метою… підвищення власного рівня життя. У ювілейному 1500-му році жителі Хмільника виявили навколо замку цілу армію, на чолі якої стояли сини хана Менгли-Гірея. У тому ж році польський Король Сигизмунд III дарує місту герб. Коронний гетьман Ян Тарновський (Jan Tarnowski) в 1534 ще більше зміцнив замок — він обніс усе місто кам’яною стіною, збудувавши в ній оборонні вежі. Крім того, був викопаний канал між Південним Бугом і його притокою річкою Пастушкою, після чого Хмільник опинився на острові, збільшивши свою неприступність. Це подарувало місту полегшення і знову Хмільник став розвиватися, торгувати і процвітати. До 1570 року тут налічувалося вже 320 будинків. Але довге мирне життя Хмільнику не було призначене — наступний напад на місто татари вчинили в 1584, а через десять років вже свої, рідненькі, українські козаки під проводом Семена Наливайко таки захопили місто. Захопили, пограбували, далі не знаю. Проте в 1603 році в місті збудували костьол. У 1637 козаки знову взяли місто. У відповідь поляки влаштували козакам страшну бійню з річками крові.
Веселий був час… Веселий ще і тому, що в 1659 козаки знову захопили місто, і не просто захопили, а влаштували тут резиденцію гетьмана Івана Виговського! Ну а потім — знову поляки… Якщо вам, шанований читач не набридла ця чехарда захоплень один у одного, то турецькому султанові Магомету IV вона точно набридла і одного прекрасного дня під стінами Хмільника з’явилась  200-т тисячна турецька армія. Усе заспокоїлося. Хмільник став частиною Отоманської Імперії, або Блискучої Порти, ну або просто Туреччини, якщо хочете.

^{Головний фасад. На жаль щось (швидше хтось — пам’ятник комусь) або ще щось заважали зробити кадр, куди помістився б увесь білий фасад палацу . Шукав в інтернеті — теж не знайшов. Усе збоку якось. Але так і у мене є)}

^{Справа видно будинок, який згідно з розповіддю місцевих обізнаних людей був первинною будовою тут. Т.ч. спочатку збудували цей будиночок, щоб туди можна було приїжджати і контролювати роботи. Взагалі,  це швидше типовий будинок із службами при палаці.}

Щоб остаточно остудити гарячі голови, турки залишили в Хмільнику гарнізон, укріпили-перебудували замок. Ну і, звичайно, в місті з’явилася мечеть. Та видно не повірили турки місцевому населенню і мечеть побудували восьмигранну, з півтораметровими стінами, та чомусь з бійницями і підземним ходом . Місцеве населення, втім, це не оцінило і стало пропадати хто куди — хто на місце нової роботи в Туреччину (у рабство) хто сам втік… Втім турецьке володарювання продовжувалося тільки 27 років. Потім знову прийшли поляки. Життя стало в цілому мирним, населення повернулося і збільшилося. Майбутнє Хмільника проявилося зовсім неподалік — в 1768 році російська армія під командуванням генерала Кречетникова, яка виступала на стороні польського Короля, розгромила польських же конфедератів.
У 1774 році король Станіслав-Август (Stanislaw — Aurust Poniatowski) дарував Хмільник своєму родичеві — племінникові — князеві Юзефу Понятовському (Jozef Poniatowski). Доходу місто приносило у той час у розмірі 27915 злотих в рік — п’ята частина від доходу усього староства. Але сама Польща скоро перестала існувати, і Хмільник увійшов до складу Російської Імперії. Катерина, зі «сльозами на очах» підписувала три рази накази про три розділи Польщі, після другого розділу подарувала Хмільник своєму видатному сановникові — князеві Олександру Безбородко. Про нього Сперанський пізніше скаже — «в Росії в XVIII столітті були тільки чотири генії: Меньшиков, Потьомкін, Суворов і Безбородко»; французький дипломат граф Луї Сегюр (comte de Ségur) відізветься про нього так: — «в товстому тілі Безбородко приховував щонайтонший розум». Місту був дарований герб, в якому в нижній частині зберігся старий польський. Герб дає уявлення про те, як виглядали неіснуючі нині старі польські оборонні укріплення.

^{Олександр Андрійович князь Безбородко} 

^{За палацом і будинком служб розміщується все, що залишилося від військових укріплень Хмільника, які з часом втратили своє значення. До вежі, яка за планом будівництва тут нового маєтку також входила до числа палацових споруд, ведуть східці.}

^{По цих східцях спочатку потрапляєш на терасу, від якої навіть збереглися залишки огорожі.}

Рід князів Безбородко згас. По жіночій лінії право носити прізвище Безбородко було дароване чоловікові дочки молодшого брата Олександра Андрійовича. Їх потомство стало іменуватися графами Кушелевими-Безбородко. Хмільник належав сім’ї Безбородко і Кушелевих-Безбородко близько ста років. Тут надовго встановився мир, але якщо шанувати деяких сучасних авторів, що пишуть про Хмільник тих років, то практично в цьому  і була біда! Місто від миру нібито стало чахнути прямо на очах, мало того, чомусь раптом стали розливатися річки (які доти, мабуть, ніколи не розливалися) і чомусь траплялися пожежі, яких теж мабуть раніше ніколи не було. Ну а ім’я Кушелевих-Безбородко вони взагалі не згадують. Тут  усе, напевно, зрозуміло, навіть українське прізвище Безбородко і польське походження предків самого Олександра Андрійовича не допомогли… Ну  гаразд. З Хмільника періоду несподіваного розливу річок – тобто XIX століття відомо не багато – наприклад, відомо, що в 20-30-і роки граф Кушелев-Безбородко налагодив тут шовківництво, втім проіснувало воно не дуже довго..

---

_{* Пам’ятна Книжка Подільської губ на 1859 рік} 

До кінця століття XIX Хмільник, очевидно був проданий і переходить до сім’ї графів Левашових (count Levashov), а саме Свити Його Величності генерал-майорові Володимиру Васильовичу Левашову. Повз цю особу пройти складно, хоч би тому, що в 1874 році він стає Одеським Градоначальником! До цього він займав пост Кутаїського Губернатора. Градоначальницький пост Левашов залишив в 1878 році, пам’ять про нього залишилась добра. Володимир Васильович був одружений на графині Ользі Вікторівні Паніній (Olga Viktorovna Panina). Після його смерті в 1898 році маєток переходить до однієї з двох його дочок — Катерині Володимирівні Левашовій (Ekaterina (Catherine) Levashova) 

^{Володимир Васильович граф Левашов
портрет з сайту http://agritura.livejournal.com}

^{Текст поздоровлення місту Одеса, спрямований графом Левашовим на честь століття міста Одеси.}

Думаю усі знають, чим відрізняється замок від палацу. Замок — споруда спочатку оборонна, військова де були спокої власника, але куди у разі нападу збігався увесь довколишній приписаний до замку народ. Палац — великий будинок, створений для солодкого і зручного життя його власників, і хоч він і не оборонний, але туди вже народ не увійде. З часом більшість замків так чи інакше переросли в палаци, оскільки з розвитком артилерії і збільшенням населення сенс в замках як оборонних спорудах повністю відпала — ну хто, скажімо, в тому ж XIX столітті добровільно погодиться щоб в його будинку наполегливо працювала артилерія? Архітектурно ж замковий стиль залишився, про нього нагадують, скажімо, загострені вежі, дахи або вода навкруги — але усе це декоративно і лише данина історії. Але коли в ХХ столітті будується «напівпалац-напівхатинка — в цілому — невідоме звірятко» — це дуже цікаво. Але про усе по-порядку.
Катерина Володимирівна Левашова була діяльною і навіть заповзятливою пані — разом зі своєю сестрою Марією, яка вийшла заміж за князя Вяземського, вони організували під Петербургом, у своєму маєтку Осиковий Гай курортне селище Графська Колонія (нині Пісочне). У 1902 році свій маєток вони ділили на 404 ділянки по одній десятині кожен (трохи більше гектара) і розпродали їх або здали в оренду. Ну і звичайно, як у всіх володарів маєтків в Подільській губернії, був у Катерини Володимирівни свій цукровий завод. І як би усе у неї добре, та тільки не заміжня. Проблема вирішилася у вигляді красеня-грека на прізвище Ксидо. Хто такий цей Ксидо? За однією з версій, Костянтин Іванович Ксидо нібито прибув в Хмільник в чині офіцера у кінці XIX століття служити в першому батальйоні Казанського піхотного полку. Полк цей, до речі, придушував повстання Кармелюка.
Можливо тоді він і познайомився з графинею Катериною Володимирівною Левашовою. Звідки «взявся» Костянтин Іванович — я не знаю. Те, що він був грек, це зрозуміло. Цікаве інше — в середині XIX століття в Одесі проживали грецькі купці, які носили прізвище Ксидо, або Ксида. Чи були вони родичами, близькими або далекими, — усе це питання до подальшого вивчення. Забавне те, що звали нашого одеського грека теж Костянтин Івановичем, володів він свічним заводиком, проте жив він тоді, коли наш Костянтин Іванович ще не народився. А доки відомо, що Ксидо начебто був не купецького стану, а дворянського. Так або інакше, але 29 червня 1905 року, в розпал т.з. першої російської революції, в маєтку родичів Левашових, графів Паніних Марфіно відбулося весілля Катерини Володимирівни і Костянтина Івановича.

^{Весілля Костянтина Івановича Ксидо і графині Катерини Володимирівни Левашової, маєток графів Паніних Марфіно. Обидва знімки зроблені після вінчання. На верхньому фото — в центрі — Катерина Володимирівна (сидить), справа від неї — Костянтин Іванович Ксидо, ліворуч — матір Костянтина Івановича..}

^{Сидять — графиня Л.В. Комаровська, сестра Катерини Володимирівни Марія, в заміжжі княгиня Вяземська, невідома, (над нею — в другому ряду, в мундирі і орденах — генерал Стессель, б. комендант Порт-Артура) мати Ксидо, невідома, наречена Катерина Володимирівна Левашова і хазяйка маєтку, графиня Софія Паніна.}

Пам’ятаєте питання, яке довгий час мучило населення Заходу — «Who is Mr.Putin»? Так і мене довгий час мучило питання «Хто Ви, пан Ксидо»?
Зараз вже дещо можна сказати про цю людину. Костянтин Іванович Ксидо народився в 1879 році, де — невідомо, пішов по військовій частині. Вчився разом із зятем генрал-лейтенанта Павла Воронова, з яким його чекають ще деякі ділові стосунки надалі. На службі з 1899 р., підпоручиком 13-го саперного батальйону. З січня 1900 р. — в Квантунській саперній роті, яка розміщувалася в Порт-Артурі, де він залишався і в 1902 і в 1903 рр., з 1901 р. — поручик, в січні-грудні 1904 р. – в.с. завідувача Телеграфною командою Маньчжурської армії. З 1905 р. — штабс-капітан 18-го саперного полку. Взагалі, в тилі не відсиджувався. Був при обороні Порт-Артура, був особисто знайомий з комендантом міста генералом Стесселем. І, як ми знаємо вже, умів поєднувати не те щоб приємне з корисним, а швидше борг і задоволення — бо в перерві війни, будучи, ймовірно, у відпустці, встиг одружитися! До речі, хочу відразу помітити — ніяким графом наш Костянтин Іванович не був.Графинею була його дружина, Катерина Володимирівна Левашова, але як ми знаємо, після шлюбу і вона перестала носити графський титул, ставши просто пані Ксидо. І ще один міф, який теж необхідно розвіяти, — Констнтин Іванович Ксидо не був власником цього маєтку, записаний він був на його дружину. Хоча безумовно, одружився Костянтин Іванович надзвичайно вигідно, це абсолютно безперечно можна зтверджувати. Але він не був ні звичайним ловеласом, ні боягузом. Після весілля, з вересня 1906 року він числився в запасі польових інженерних військ.
Саме він був замовником на будівництво Хмільникського маєтку, що безумовно говорить про те, що серед вже вказаних вище достоїнств пана Ксидо був ще один — дуже неординарний і хороший смак.

^{Иван Александрович Фомин} 

Для виконання свого бажання Ксидо запросив прекрасного столичного (для молодого покоління скажу про всяк випадок, що столицею тоді був Санкт-Петербург) архітектора Івана Олександровича Фоміна (Ivan Alexandrovich Fomin). Саме він автор цього неабиякого архітектурного пам’ятника — будинку, що поєднує в собі і красу панського особняка, і потужність і грубість рицарського замку одночасно. Та де ж вона — а он, внизу, на нижньому знімку)

^{Ось воно — «два в одному» — легкий білий палац переростає в середньовічний замок.}

^{Авторські ескізи хмільникського палацу, його річкового фасаду. Внизу — план з описом призначення кожного приміщення.
(ескізи взяті з сайту www.projectclassica.ru)}

^{У вестибюлі палацу знаходиться інший ескіз — проект реконструкції.}

Потужний, нарочито грубий річковий фасад (він виходить на прекрасний Південний Буг, що протікає внизу) приголомшує, зачаровує. Прямо під ним — майже обрив, ходити місця мало, загальний знімок взагалі не реально зробити, і проте, ми лазили тут дуже довго

^{В центрі потужні доричеські колони,які підтримують портик і вежу на верху.}  

Не дивлячись на, здавалось би, повну несхожість двох фасадів будівель, білої і цієї, річкової, вони мають і загальні риси. Наприклад напівротонда в центрі з колонами а тут портик з колонами. На білому фасаді по обидві сторони від напівкруглого портика дві арочні ніші ( я просив звернути на них увагу) облямовані вікна першого і другого поверхів, — на річковому фасаді ці елементи розвинені в повномасштабні ніші — арки, хоча права закладена. Можливо це наслідок пізніших переробок — на ескізі Фоміна, представленому вище, чітко видно що обидві арки, і ліва і права однакові, виконані саме у вигляді ніш, або навіть печер).

Іван Олександрович Фомін народився в 1872 році. Вчився в Ризі і Петербурзькій Академії Мистецтв. Початок його архітектурної діяльності припав на роки стилю модерн, але найвідоміші його роботи виконані в стилі неокласицизму, ставши згодом одним із засновників сталінського стилю. Впевнений, що кожен житель України знає творіння Івана Олександровича — грандіозна будівля Ради Міністрів в Києві — побудована за його проектом. У Москві – це, скажімо, станція метро «Червоні Ворота», в Санкт-Петербурзі йому належить грандіозний проект «Новий Петербург», шкода здійснений лише частково..

^{Повернемося до центральної вежі. Грандіозно і велично, чи не так?}

^{Зверніть ще раз увагу на ескіз Фоміна — на нім чітко видно, що згори на вежі  присутня велика кругла альтанка. Або вона не була побудована, або швидше за все, була втрачена пізніше.}

^{Вікна з величезними наличниками}

^{Ліва і права вежі, що облямовують річковий фасад трохи різняться між собою — в оформленні верхньої частини. На фото — права вежа (якщо стояти обличчям до річкового фасаду) не має на верху вікон з колонними наличниками і сандриками, швидше за все вони також були втрачені.}

^{Ліва ж вежа зберегла ці елементи повністю.}

^{Правий бічний фасад}

^{Зараз час потрапити всередину. Проект замовлений Костянтином Івановичем Івану Фоміну в 1911 році, на жаль, не був доведений до кінця. Так, внутрішня обробка не була закінчена практично ніде. Дуже шкода, було б дуже цікаво побачити, які поєднання придумав автор тут. Зайшовши між колонами напівротонди всередину, вас зустрічають широкі парадні сходи.}

^{З якихось архітектурних елементів інтер’єру я знайшов мало що — у вестибюлі ніші з восьмигранниками. Цікаво, що ці ж елементи — восьмигранники — Фомін потім удосталь використовує при оформленні станції метро Красные Ворота в Москві.}

^{Ще ось така ніша знайшлася, в яку явно проситься статуя. І ще зберігся дубовий паркет.}

^{Зал другого поверху. Можливо тут і має бути бальний зал.}

^{Це поруч, зліва від бального залу.}

^{Вид з вікна крізь колони річкового фасаду…}

^{Балкон на другому поверсі. Знято, як ви розумієте, через скло.}

 ^{А це балкон на другому поверсі напівротонди. Читав, що капітелі цих колон, чомусь, «наївні» і тому дороблені за радянських часів. По-моєму,  це помилкова думка.}

^{Ще один округлий зал.}

Будівництво палацу було тільки частиною плану Костянтина Івановича Ксидо. Повною задумкою було зробити тут великий палацово-парковий ансамбль. Десь — не знаю точно де, повинен був розташовуватися напрочуд красивий міст з двома вежами. У авторському поясненні Фоміна написано «міст через яр». Він на малюнку Фоміна внизу. Цей міст побудований не був, тим цінніше ескіз, що зберігся. Зате побудований був інший міст — через Південний Буг. Цей міст і веде в палацовий парк. Парк був розпланований, прикрашений водоймами різних форм, фонтанами…
Пройдемо ж в парк, подивимося, що там залишилося..

^{Нездійснений проект мосту через яр біля палацу.
(ескізи взяті з сайту www.projectclassica.ru)}

^{Спуститися в парк можна  великими сходами}

^{Палацовий міст через Південний Буг. Я спеціально зробив знімок чорно -білим. щоб прибрати з нього абсолютно непотрібне (у цьому конкретному місці) патріотичне жовто-блакитне розфарбовування.}

^{Той же міст на фотографії 1944 року. Трохи видно палац справа і вежа біля палацу, яка мала тоді зовсім інший дах. Втім до вежі ми ще повернемося.}

^{В парку збереглися водойми, різних розмірів і форм, одягнені в кам’яні береги.}

^{В кам’яну огорожу водойм вправлені досить потужні металеві двотаврові балки, навіщось зрізані. Що це було, не знаю.}

Доки ви розглядаєте разом зі мною палацовий парк, розповім далі що відомо про Костянтина Івановича і Катерину Дмитрівну Ксидо. Катерині Дмитрівні в Літинському повіті Подільської губернії належало в цілому 6641 десятина землі — приблизно 7 тис. гектар; окрім самого Хмільника вона володіла також селами Вербівка, Кушкиївка, Соколова, Тершполь, селами Старі і Нові Гути, Мазурівка, Війтівці, Качанівка, Семки, Малий Митник, Порубинці, Леліотка, Голодьки — це дані на 1914 рік.
А як Костянтин Іванович?
У березні 1908 року він встиг прийняти участь в дуелі — будучи секундантом у генерал лейтенанта Фока. Фок, будучи звинувачуваним верховним військово-карним судом у справі про здачу Порт-Артура, визнав себе ображеним свідченнями, даними на слідстві і суді у цій справі колишнім комендантом Порт-Артура, генералом-лейтенантом Смирновим, і викликав його на дуель. На цю дуель навіть було дано офіційний дозвіл вищого військового начальства. Умови поєдинку були дуже важкі. Стрілялися супротивники на відстані 20 кроків. На приціл давалося кожного разу по 30 секунд. Після кожного пострілу дуелянти по жеребкуванню обмінювали пістолети і кожного разу знову заряджали їх. Дуель почалася рівно о 9 год. 35 хв. і закінчилася рівно о 9 год. 50 хв. Підсумок — генерал Смирнов був поранений…
В цей час Костянтин Іванович був у відставці. У створеному Гуртку Захисників Порт-Артура він займав посаду скарбника, залишаючись на ній до самого перевороту 1917 року. З 1910 і до Великої Війни він числився штаб-офіцером для посилення Головного Управління Військово-учбовими Закладами. Костянтин Іванович вів усе господарство (про це в архіві збереглися касові книги і листування з ведення справ), будував маєток, і взагалі виявився вдячним і люблячим чоловіком..

^{Фонтанка 18, з 1816 року — родове гніздо графів Левашових. Тут з 1905 року проживали Костянтин Іванович і Катерина Володимирівна Ксидо.
(фотографія з сайту tamara.shemyak.com)}

В грудні 1913 року він став співвласником прекрасного журналу під назвою «Російська Старовина» — йому належали 3/8 журналу. Одним з інших співвласників був згадуваний вже мною Генерал- лейтенант (тоді вже у відставці) Павло Миколайович Воронов. Проживав Костянтин Іванович в основному в Петербурзі, у будинку на Фонтанці 18, де одночасно розташовувалася редакція «Російської Старовини». Костянтин Іванович давно намагався стати співвласником цього журналу, починаючи з 1907 року. Причому робив він це зовсім не з корисливих мотивів — в 1913 році журналу було фінансово досить важко, його доводилося витягати з боргів, власне чому і стали розпродаватися паї. Ксидо захопився видавничою справою і видав ряд цікавих книг, найбільш помітною з яких стала книга «В країну майбутнього» Фритьофа Нансена (Fridtjof Wedel-Jarlsberg Nansen). Знаєте, щось диявольське є в цій справі — для пояснення, правда, потрібно забігти дещо вперед в часі. Книга вийшла вже під час Першої Світової, в 1915. У 1917 рухне все, в 1919 сім’я Ксидо очевидно покине межі Росії, і — цілком можливо — отримає т.з. «нансеновський паспорт», що видавався російським емігрантам, щоб у них було якесь визнане посвідчення особи. Ось така ось «Країна майбутнього»…

^{Книга Нансена, випущена виданням К.І. Ксидо.}

^{В саду залишилися два круглі фонтани — цей ще нормально стоїть, а той що внизу напевно перевертали усім містом. Навіщо?}

^{Центральна алея парку з одного боку упирається в міст і пагорб на якому стоїть палац (в глибині знімка видно його силует), а з іншої — у ворота в огорожі парку}

^{Залишки огорожі і воріт парку.}

Парк прокреслений від мосту центральною алеєю вздовж якої, справа і ліворуч, йдуть ті самі водойми. На право йде перпендикулярна алея, де знову водойми зі східцями і без. Очевидно ці частини — центральна і права були сплановані у французькому регулярному стилі, з поправкою на початок ХХ століття, тоді як ліва частина — була справжнім англійським парком, який розтягнувся уздовж Південного Буга.

В правій частині можна побачити ще водойми, правда без води, зате зі східцями.

^{Тепер пройдемося по англійській частині парку. Тут неймовірно красиво, коментарі, як мовиться, зайві…}

^{Крізь дерева видно всю красу і незвичність палацу-замку.}

^{Звернемо ще раз увагу на іншу архітектурну домінанту — вежу.} 

^{З цього ракурсу вона виглядає інакше, ніж від площі перед білим фасадом палацу — вікна в два поверхи і найпотужніші контрфорси}

^{Відмінний знімок того ж ракурсу 1905 року — зверніть увагу — ні пагорба, ні палацу. Тільки вежа.}

^{Особисто мені це чомусь нагадує марсіанських прибульців Герберта Уелса….}

^{Ну тут вже не так страшно — з цього боку вежі розмістився ресторанчик)}

^{Вид на башту і палац, 1957 рік.
фотографія надіслана Віктором Васильовичем Касич-Пилипенко}

Ми подивилися як вежа — все, що залишилося від військової потужності замку далеких років — виглядає зараз і як виглядала раніше — в 1905 і 1944 роках. Зараз  подивимося як вона могла б виглядати, будь у архітектора і країни більше часу. Зберігся ще один ескіз Івана Олександровича Фоміна, на якому зображена вежа, перероблена в стилі річкового фасаду палацу.

^{Проект вежі виконаний архітектором Фоміним                                  
(ескізи узяті з сайту  www.projectclassica.ru)} 

Нам залишалася ще одна справа — служниця готелю, який тепер нібито знаходиться в палаці (насправді там, на мій погляд, нічого немає) сказала, що існує ще будинок управляючого маєтком. Сказала, що такий же як білий фасад палацу, тільки маленький. Потім ми сміялися, знайшовши його. А доки — вийдемо через ворота парку і відправимося шукати будинок управляючого.

^{Ну ось він, «майже такий же») Це будинок управляючого Хмільникським маєтком. А може це називавалось «Головною Конторою К.В. Ксидо» — є такий адресат в листуванні Костянтина Івановича.}

^{Цей фасад зовсім простий. Вдалині видно велику водонапірну вежу.}

Вельми цікаву інформацію, доповнену деякими вже використаними на цій сторінці фотографіями прислав мені Віктор Васильович Касич-Пилипенко: —                     

«У Хмільнику в центрі міста є польський цвинтар. В центрі його знаходяться декілька польських склепів, вони, десь — 1800…якихось років. Один із них схожий на військовий ДОТ. Має форму куба, висотою метрів зо два. з двох сторін на верх ведуть сходи. На верху стояв великий куб, десь, метр на метр, приблизно. З верхом, схожим на дах. Такої форми, зі скошеними краями. Він був з полірованого чорного граніту. Внизу склепа були залізні ворота і коли я вчився в школі, що напроти цвинтара, то ми, пацани бігали туди часто гратися. То ще тоді, це десь, в 1962 році, вже я чув, що в склепу були на цепах підвішені дві труни. Але тоді вже їх не було, а цепи ще були. І ворота були відкриті, замок хтось зняв. Справа від склепу сточла кам»яна колона з сірого граніту. Висотою десь, метрів вісім, а не верху її був орел з розпростертими крилами. Не пам»ятаю, скільки у нього було голів, але, здається, що одна. Ще правіше стояла якась будівля, щось схоже на каплицю, але досить-таки висока та довга. Приблизно, в довжину метрів 10. І висотою метрів 4-5. Там хтось із мешканців, які жили біля цвинтара, тримав сіно. Років зо п»ять тому я був на цвинтарі і спеціально ходив туди подивитися, в якому стані знаходяться ті склепи. То на цьому, гранітний куб звалили на бік, видно хотіли вкрасти, та не змогли донести :) Так і залишили. Кам»яний стовб розбили. Подумав тоді, що і фашисти не чіпали, я ми ось так відносимось до своєї історії. Чий це склеп — не знаю. Там ніяких ніде написів не було, але казали, що Стеселя. Недаліч зберіглися ще два-три склепи. Вони були підкопані ще тоді. Хтось під них поробив дірки і лазив всередину. Але зверху залишились пам»ятники у вигляді чотирьокутних високих гранітних двометрових пірамід, на яких досить добре зберіглися написи на польській мові з датами та прізвищами. Думаю, всі ці могили мають якесь віднощення до з»амку.»

^{Ще однією архітектурною пам’яткою Хмільника є костьол Св. Трійці. Він був побудований на місці старого костьолу, що стояв тут з 1603 року.} 

^{Так він виглядає збоку
фотографія зроблена Віктором Васильовичем Касич-Пилипенко}           

На завершення розповіді хотілося б повідомити те, що відомо про долю сім’ї Ксидо. З початком Першої Світової він знову служить при головному начальнику постачання армій Південно-Західного Фронту. До речі, того самого фронту, де буде здійснений знаменитий прорив і розгром австрійської армії в 1916 році. Як я говорив, поки будувався палац і маєток в цілому, сім’я проживала в основному в Петрограді, як стало називатися місто після початку війни, але у зв’язку з новою посадою Костянтина Івановича вони переїхали в Новоросійськ. До 1917 року він отримав чин капітана.
Потім революція, і сліди Ксидо втрачаються до 1919 року, коли вони з’являються в одному з київських готелів, куди нібито до нього приїжджали деякі високопоставлені гості. Незабаром після цього, коли непривабливе майбутнє стало зовсім очевидне, сім’я покинула Росію. У Катерини Володимирівни і Костянтина Івановича була дочка, Софія Костянтинівна Ксидо. Дата її народження мені на жаль не відома, зате відома її доля — життя закинуло її в США, де  восени (це сталося до 4 жовтня) 1932 року, у Філадельфії, Софія Костянтинівна загинула під колесами вантажівки. Причому джерело вказує, що вона була дочкою генерала Костянтина Івановича Ксидо. Оскільки точно відомо, що на 1917 рік він мав чин капітана, то це або чин, отриманий у Білій армії, або помилка.
Там же вказано, що Катерина Володимирівна померла від тифу в Константинополі…*
Далі приведу легенду, розказану директором місцевого музею Миколою Іващуком : —

«У 1943 році граф Ксидо знову з’явився в Хмільнику. Нібито з Чехії, куди відразу і повернувся. Тільки побродив по своєму замку і зустрівся зі своїм колишнім лакеєм. Ксидо тоді вже було під 70. Його лакеєві дідові Дмитру — ще більше. Микола Іващук пам’ятає лакея, який діалог зі своїм графом передав скупо :
— Це ж ваш маєток, повертатиметеся?
— Ні, не буду. «

Що тут додати?
Ми поїхали.
Прощай, Хмільникське диво.

---

* Інформація надана Сергієм Решетовим на основі даних, опублікованих в газеті Нове Російське Слово, Нью-Йорк, 4.10.1932, №7191 і 17.10.1932 №7204

---

знімки зроблені 15 жовтня 2008