Андрушевка — Andruszówka
Використання матеріалів сайту тільки за згодою автора.
Погребищенського району Вінницької області, раніше — містечко Андрушівка
Липовецького повіту Київської губернії.
Ця наша друга подорож, масштабніша, ніж перша. За планом у нас були відразу два поселення з однаковою назвою Андрушівка. Одне у Вінницькій області, інше в Житомирській. Про Андрушівку в Житомирській знаємо багато, а ось про вінницьку — мало хто знає. Зверніть увагу на дивовижну назву району, до якого нині належить Андрушівка. З цим районним центром була забавна історія, але про це — пізніше. Поки — Андрушівка. Дорога до неї вела середньої, як трохи пізніше з’ясувалося, паршивості — гірше виявилося попереду.
Андрушівка — маєток графів Тишкевичів. Хоча спочатку він належав іншому роду. Ну все по порядку
Вид на розвалини садиби зверху.
фотографія надана Максимом Рітус
Жалюгідні залишки колись цікавого палацу. Так, якщо ви відразу не здогадалися — це республіканський пам’ятник архітектури. Охороняється державою. Хоча чого я про це говорю — це ж і так очевидно
Той же вигляд сто років тому.
Частина палацу, де раніше був головний вхід (читайте текст). На трикутному фронтоні був герб власників. Ще зовсім нещодавно був. Внизу – усе, що від нього залишилося
Сандрік, фриз і капітель.
фотографії надав Максим Рітус
фотография предоставлена Максимом Ритусом
Садибний будинок в Андрушівці ймовірно, був побудований у кінці 1700-х і належав тоді сім’ї Якубовських. Можливо, що Михайло Якубовський герба Топор (Mikhal Jakubowski herba Topór) придбав село Андрушівка в 1780 році. Попереднім власником був Анджей Станіслав Млоджиєвський (Andrzej Stanisław Młodziejowski) (1716-1780), єпископ міста Познані і польський Коронний Канцлер (1772-1774). Він, у свою чергу, купив село у князя Марцина Любомирського (1738-1811), а той успадкував її від свого батька князя Антонія Бенедикта Любомирського (Antoni Benedykt ks. Lubomirski h. Drużyna) (1710-1761).
Атоній Бенедикт Любомирськийн
На нижній світлині можна бачити залишки ризоліту, колись оздобленого іонічними колонами.
«ПАЛАЦ, кінець XVIII — початок XIX ст.
Будівля у формах класицизму, цегляна, складна в плані, асиметрична, складається з двох різних за часом об’ємів. Основні об’єми східної старої частини палацу, сполучені невисоким переходом, розчленовані пілястрами іонічного ордеру, на рівні другого поверху влаштовані декоративні ніші з наличниками. Центральний об’єм західної частини палацу також оформлений пілястрами іонічного ордеру і завершений трикутним фронтоном з гербом власників в тимпані. Над вікнами розміщені арочні ніші з наличниками.
З обох боків до нього примикають низькі бічні крила. Внутрішнє планування порушене. Частково збереглася ліпнина на стелі.»*
* 4-томник «Пам’ятники містобудування та архітектури Української РСР» том 2, стор 26
Та садиба, що Михайло Якубовський або його син Фортунат (Fortunat Jakubowski herba Topór) побудували, до нас не дійшла. Вона була в західній частині нинішньої і являла собою симетричну будову з високою центральною частиною і з двома меншими крилами з боків.
Дочка Фортуната, Дорота, вийшла заміж за Владислава Колишко – Деніс. Він народився в 1804 році і був сином генерала Бенедикта Колишко герба Котвиця — Деніс (Benedykt Kołyszko h. Kotwica) і Терези Цеплинської (Teresa Cieplińska z Cieplin h. Ossoria). Дорота отримала Андрушівку в якості посагу від батьків.
Їх дочка Олена Колишко — Деніс (Helena Denis-Kołyszko h. Kotwica) (1825-1892 або 1894) в 1842 (чи в 1844) році вийшла заміж за маршалка шляхетства Уманьского повіту графа Станіслава Генріховича (Станіслава Тадеуша Ярослава) Тишкевича (Stanisław Tadeusz hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa) (1829-1872), сина графа Генріха Єжи Вінцентія Тишкевича (Henryk Jerzy Wincenty hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa) (1792-1854) і Єфросинії Шоляйскої (Eufrozyna Szołayska h. Topór), яким належало сусіднє село Очеретня.
«Тишкевичі — графський рід, герба Лемева, (Лелява?) російсько-литовського походження, який отримав прізвище від імені свого родоначальника Тишки (Тимофія) Калениковича Мишковича, який жив в першій половині XV століття. Василь Тишкевич (помер в 1571 р.), воєвода подляський і смоленський, отримав графський титул в Польщі . З його синів Юрій Т. († 1576) був воєводою брестським, Остафій († 1590) — каштеляном смоленським. Юрій Т. († 1656) був послом у Римі (1638), потім єпископом Віленським; Антоній († 1762) — єпископом Жмудським. Гр. Костянтин Пієвич Т. (1806-1868), відомий польський археолог, письменник з історії, археології, географії і етнографії; його брат Євстафій — засновник Віленського археологічного музею (див. нижче). Одна галузь Т. прийняла в XVI ст. прізвисько Скумин. З цієї галузі Людвіг Скумин-Т. († 1808, одружений на сестрі останнього польського короля княжні Констанції Понятовській, був гетьманом польовим (1780), подскарбієм великим (1791) і маршалом великим (1793) литовським. З його смертю присіклася галузь Скуминов-Т. Рід графів Т. внесений в V ч. р. кн. Віленської, Київської і Мінської губ»*.
* Енциклопедичний словник Ф.О. Брокгауза і І.О.Єфрона
Ось вам «складна в плані» будівля, точніше приклад того, як його можна спростити до мінімуму.
а ось власне і план …
фотографію надав Максим Рітус
фотографію надав Максим Рітус
Станіслав Генріхович і Олена влаштувалися в Андрушівці. У них було три сини: Генріх (1847-1917), Бенедикт (1849-1939) і Михайло (1857-1930)
Старшому синові Генріху Станіславовичу (Henryk hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa) дісталися 833 десятина землі навкруги Андрушівки. У 1877 року Генріх одружився на Терезі Собанскій (Teresa Sobańska h. Junosza), доньці Петра Собанского (Piotr Sobański h. Junosza) і Гортензії Біженець -Єловицької (Hortensja Teresa Bożeniec-Jełowicka) з сусіднього села Спичинці — там ми скоро будемо теж). Генріх Станіславович переїхав туди і незабаром перебудував там старий замок. У них був єдиний син Йосип Генріхович (Йозеф Тадеуш Станіслав) Тишкевич (Józef Tadeusz hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa) (1880-1944). Генріх же помер в Спичинцях 22 травня 1917 року.
Брат Генріха, Бенедикт Станіславович Бенедикт (Benedykt hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa) (1849-1939) також успадкував 833 десятини, був одружений з 28 листопада 1885 на княжні Марії Любомирській (Maria ks. Lubomirska h. Drużyna) (1860-1942), доньці князя Єржи Любомирського (Jerzy Henryk ks. Lubomirski h. Drużyna)) і графині Цецилії Замойській (Cecylia hr. Zamoyska h. Jelita). Вони побудували собі новий будинок в північно-західній частині Андрушівки яку вони назвали Зелена. Там був ставок, будинок був оточений садом, який ймовірно і дав назву будинку, — Зелена. Садиба ця, на жаль, була повністю зруйнована під час громадянської війни. Бенедикту також належав замок у Бердичеві і будинки в Києві.
Ось цей багатокутний виступ і був Гобеленовою залою.
А це Гобеленова зала всередині. 1914 – зверху і 2008 рік – внизу
Гобеленова зала дивилась вікнами на став.
Ця частина палацу також видно на старій фотографії
Фасад, який виходив на став, до і після…
фотография предоставлена Максимом Ритусом
До Гобеленової зали приєднувалась Їдальня.
Третій брат, Михайло Станіславович (Michał hr. Tyszkiewicz-Łohojski z Andruszówki h. Leliwa), був фактичним власником Андрушівки, хоча іншим братам належало по 1 / 3 спадку, що разом складало близько 920 га землі. Проте саме Михайлу було заповідано територію з садибою. Михайло з 1884 року був одружений на Софії Челмицькій (Zofia Chełmicka h. Nałęcz),, дочка Юліана (Julian Stanisław Chełmicki h. Nałęcz) і Кароліни Челмицьких (Karolina Chełmicka h. Nałęcz) 1858-1938 — батьки нареченої дійсно належали до гілок однієї і тієї ж сім’ї Челміцкіх.
Михайло був натурою творчою — закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв, потім продовжив навчання в Парижі. Крім того він був істориком. Він заснував фонд допомоги літераторам і артистам при Варшавській Спільноті Витончених Мистецтв. У них були два сини: Єржи (Jerzy hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa).(нар. 16 жовтня 1886 в Андрушівці, пом. 18 лютого 1956 в Познані, Польща, одружений був на Leontyna Janta-Połczyńska h. Bończa. Молодший, Станіслав (Stanisław hr. Tyszkiewicz-Łohojski z Andruszówki h. Leliwa), був єзуїтом і провів велику частину життя у Ватикані). Після того, як Михайло прийняв маєток, він затіяв істотні зміни в нім. Прибудував дві будівлі на східній частині старого і переніс туди головний вхід. Стара головна будівля була перетворена в овальний танцзал, який назвали Гобеленовою залою, — гобелени прикрашали її стіни. На схід від Гобеленової зали була більярдна. На заході були їдальня, вітальня та спальня
Сім’я Тишкевичів разом з жителями Андрушівки і католицьким священиком перед палацом. 1914. Якраз біля нового входу
Андрушівська церковна школа, побудована на гроші графа Тишкевича. Граф Михайло Тишкевич (1857-1930) сидить праворуч від головного учителя Остапа Рехмедина (1877-1948)).
фотографії надаві Максим Рітус
У палаці також була бібліотека з багатьма рідкісними книгами і великою колекцією витворів мистецтва, зокрема картини, написані відомими польськими живописцями XIX-XX століття. Були серед них і портрети предків графа Михайла-Станіслава Антонія Тишкевича з польськими орденами Білого Орла і Св. Станіслава в польському вбранні, його сина Єжи Тишкевича, в одязі посла на Сейм, дружини Єжи, княжнi Люції Франциски Любомирської і їх сина Генріка, у формі поручика.
Граф Ежи Тишкевич (1768-1831)
дід згадуваного вище Станіслава-Тадеуша Тишкевича
Цей портрет був колись в колекції Андрушівського палацу
Граф Станіслав-АнтонiйТишкевич.
Цей портрет був колись в колекції Андрушівського палацу
Збоку стояв прямокутний двоповерховий павільйон, декорований іонічними пілястрами з невеликою терасою перед ним.
Андрушівська садиба була розташована в середині парку і з балкону відкривався красивий вид на присадибний став. І Тишкевичі, і жителі Андрушівки славилися як великі любителі садівництва.
Михайло побудував в Андрушівці цукровий завод, що розташовувався в її західній частині, — Зеленого, там же де був будинок його брата Бенедикта.
А ось і палацовий став…
…. і вхід у підвал
Підвали під палацом. У них зберігали вино.
Це як раз той самий корпус, що прибудував граф Михайло Станіславович. Ну і став…
Михайло Станіславович, сам будучи поляком, люто відстоював все українське, підтримував молодих українських художників і пожертвував до фонду Тараса Шевченка більше 10 тисяч рублів. Він і сам писав картини, підписуючи їх псевдонімом «Маляр Каленик», організовував виставки і іноді брав участь в них сам. Захоплювався він і фотографією, знімаючи гарні українські пезажі і типажі. Мені вдалося знайти кілька його фотографій —
(обидві фотографії з журналу Wieś Ilustrowana [R. 1], z. 1 (stycz. 1910)
Опублікував ряд статей і брошур про Україну і українську культуру, правда, французькою мовою. Та і на заводах його працювали чомусь поляки.
Революційні події він сприйняв, як не дивно з ентузіазмом, тим більше у нього скоро з’явилась можливість втілити в життя свої націоналістичні ідеї. Він з задоволенням прийняв пропозицію уряду Української Народної Республіки, яку очолив Симон Петлюра, стати послом у Ватикані. Цю посаду Михайло займав з 1918 – 1920 р, поки не побачив, що красиві ідеї нового уряду, втілені в життя, часто приймають вельми жорстокі та спотворені форми. Через розбіжності з урядом він вимушений був тікати в Польщу, де і перебував в маєтку сина в м. Гнізно до самої смерті в 1930 році
Граф Михайло Станіславовіч Тишкевіч, 1910
фотографія з журналу Wieś Ilustrowana, nr 9 (list. 1910)
Після переворотів 1917 палац перейшов у власність колгоспу. Тут були адміністративні контори і склад. Під час Великої Вітчизняної палац був зруйнований, але не повністю. Повністю були разрушени служби і павільйон. Про це свідчить знайдений мною документ 1958 року:
ВiнОблАрхiв, спр. 4510-1-140
Як бачимо, палац був відновлений. Однак пізніше, мабуть після розпаду колгоспу, будівля спорожніло і стало руйнуватися.. Палац ще років десять назад стояв з дахом, були вікна і стіни. За такий короткий час керівництво села приймає рішення про зняття герба з будівлі, яка, до речі, охороняється законом України, яка занесена в національний реєстр. Продали вони цей герб кому чи ще що, не знаю. Але з цієї миті почався захід будівлі. Самоправство влади показало «гідний» приклад жителям цього села — будівлю розбирають прямо по цеглині. Ні совісті ні страху. Біля старої садиби збираються торговці і місцевий люд — базарний день. Смітять, паскудять під архітектурною пам’яткою, яка могла б викликати приплив туристів і розвивати економіку села, як це, наприклад, зроблено в сусідніх Спичинцях. Там палац-музей так би мовити відреставрований — ну хоча б пофарбований і не руйнується. А в Андрушівці вже напевно зворотної дороги немає.
Назавжди загублені гобелени з великої зали. Друга світова війна пожаліла палац, але його знищили ті, кому довірила його історія. Мене вражають все-таки жителі сіл, в яких знаходяться досі останки цієї великої садибної культури, — приблизно 70-80% з них навіть поняття не мають що в їх селі (!) щось таке є… Для переважної більшості це — школи, інтернати і тому подібне. Усе, що історія подарувала цьому, іншому селу, нікого не цікавить.
А цікавить хіба що в якості матеріалу для будівництва якої-небудь потворної прибудови до своєї «хатинки»… Воістину ми «ледачі і не допитливі»…
Дерев’яна церква. Це був головний вхід. Зліва були сходи до дзвонів
Іншою пам’яткою Андрушівки була унікальна дерев’яна церква будови ще 1719 року! … Церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. Але хіба у нас когось зупиняє вік споруди? Та ну що ви… Спочатку її закрили в 1934, потім відкрили при німцях (які все-таки цікаві ці німці були — спочатку вони таки повідкривали всі церкви на усіх окупованих ними областях — але добилися вони зовсім не того результату, на який розраховували, але це інша тема). Потім її знову закрили, переробили в кінотеатр, потім в склад. Але ні при радянській владі, ні при німцях, ні навіть в страшні саме для церков хрущовські роки церква в Андрушівці стояла цілою. Звичайно розікраденою, звичайно без хрестів, але цілою, із зеленими куполами, з красивими гратами навкруги… Але ось скинули німців, скинули непосильне радянське голодоморное ярмо. І прийшла пора нарешті зруйнувати церкву повністю. Розібрали її в 2005 році. Існує історія, що церква, на той час вже з дахом, що провалився, була розібрана «за наказом» священика з сусіднього села Плисків (що теж колись належало графам Тишкевичам). Не знаю правда чи ні, і що це за священик, що наказує розбирати церкви, а головне що ж за жителі села, що покірливо руйнують церкву 1719 року… Хоча що за жителі ми вже зрозуміли. Ну та гаразд, це їх справа, може їм так і легше…
Східне крило церкви – зверху
Внутрішнє «оздоблення» церкви.
Сьогодні на місці. Де колись була церква, стоїть цей дерев’яний хрест
З Гостевій книзі — як пише менi Золтце:
Посмотрела ваш репортаж об Андрушевке Винницкой области, я под впечатлениями!!! Спасибо, Вам, огромное!!! Я сравнительно часто бываю в Андрушевке, но как то никогда не интересовалась историей дворца(((. Когда из дворца сделали комору, моя бабушка работала там… Я уже застала только вот эти развалины. Очень жаль конечно. Кстати, деревянную церковь уже снесли, теперь на ее месте строится новая)
Але і це не все. В Андрушівці колись був замок! На цій унікальній фотографії 1914 року видно, як він виглядав. При Тишкевичах замок був відновлений і використаний під склад. Напевно не відомо, але начебто замок побудований шляхтичем Kuczohorsky, в1500-их і що село росло навколо цього. Ця маловідома сім’я начебто вимерла в XVI столітті, і з 1586 Андрушівський замок перейшов до князя Костянтина Василя Острозького (1527-1608). Його внучка Софія Острозьска (пом.1622) була заміжня за князем Станіславом Любомирським (1583-1649). Вони були бабусею і дідусем князя Антонія Бенедикта Любомирського, про якого я писав спочатку. Куди подівся замок після 1914 року, коли була зроблена ця фотографія, не відомо. Загадкова ця Андрушівка….
знімки зроблені 9 травня 2008
Пане Сергію! Доброго Вам дня!
Мій вже другий коментар зводиться до пропозиції. Наш колектив науковців (троє) досліджує маєтки на території України. Готуємо репрезентативну енциклопедію. Дослідили вже понад 300 маєтків. Чи не хотіли б приєднатися до нас? Михайло Кононенко. 12.09.2013 р. Київ.
Здравствуйте!
Почему нет? Давайте обсудим. Пишите мне на почту. sergekot7@gmail.com
Замечательный сайт. Всегда интересовал меня этот дворец, вид на который открывается со двора моих свекров.
У меня есть фотографии десятилетней давности, там еще есть герб и даже, по-моему, видео, вернусь домой в Россию, поищу и отправлю Вам.
Кстати, по рассказам сельчан, с дворца были 2 подземных хода (один из которых проходил под ставком):
один вел к церкви, другой к лесу.
А еще мне рассказала свекровь, что лет 10-15 назад приезжали три реставратора, которые ночевали у моей свекрови, и рассказали, что на втором этаже была комната без дверей и окон.
Доброго дня! Вас турбує аспірант Вінницького політехнічного університету.
Пишу наукову статтю про палац Тишкевичів.
Можна скористатися деяким матеріалом з вашої статті, звичайно ж посиланням на вас.
Завчасно дякую.
З повагою, Хороша Оксана.
Здравствуйте,
Пожалуйста, используйте, при условии ссылки.
И дайте потом почитать).
Ок. Супер. Звичайно, тільки з посиланням. Стаття з мене)
Доброго вечора! Цікаво чи є фото того замку, що був відновлений під склад.?
Доброго дня. На жаль немає
Вітаю, вам ,випадково, не траплялася інформація — яка була будівля на місці де зараз побудований костел? 13400 Андрушівка,
вул. Леніна, 7,
Дякую.