Боровка — Borówka
Використання матеріалів сайту тільки за згодою автора.
раніше село Борівка Ямпільського повіту, нині —
в Чернівецький район Вінницької області
У Борівку ми потрапили випадково, методом «тут повинно щось бути, тут не може не бути»)). Спочатку збентежила будівля сталінської архітектури — в голові вже була, чесне слово, каша з вражень – Борівка стала 22-м пунктом нашої подорожі — і переплутано було в мізках усе — стилі, віки, враження. Побачивши сіру будівлю з шлярочками, ми запевнили себе що ось він — черговий палац.
Ну вам, напевно, відразу видно, що це сталінської архітектури будинок, а нам… теж, але пізніше) Правда, погодьтеся , ажде не стандартний будинок!
.
Ось ці «підозрілі» ворота змусили зупинитися нас знову.
За ними відкривався вид на якусь напівзруйновану будівлю на підвищенні. Може і не палац, але — щось з тих самих часів, які мене найбільше і цікавлять.
Оглядаючи його, я прийшов до думки що це розвалини заводу.
Поки ви оглядаєте будівлю з усіх боків, розповім, про що вдалося дізнатися. У підготовці історії Борівки я використав матеріал присланий Яною Козак, за що їй величезне спасибі.
Отже село Борівка Ямпільського повіту. По місцевих переказах, назва села походить від слова «Побори» — так називалися дубові ліси на узбережжі, які сходилися біля Комаргорода з Кучманскими лісами. Борівка розташована біля річки Бушанка. У Кам’янець-Подільському архіві зберігаються «Роботи Подільського єпархіального історико-статистичного Комітету» від 1895 року. У цих роботах є «Історичні відомості про село Борівку Ямпільського повіту» з яких можна дізнатися, що в 1569 році село Борівка і місцевість навколо неї належали Скиндеру Хомятовському або Хоментовському, володіння якого займали практично увесь нинішній Ямпільський район і частину Могилев-Подільського району, від Дністра — на південь до Польових РахнІв, від Томашполя — на сході до Канашківець — на заході. Володіння Скиндера Хоментовського належали тоді польській короні і в 1569 році він повинен був прийняти присягу на вірність Польщі, проте він чомусь не зробив цього, за що і поплатився незабаром. Збереглися справи від 1606 по 1629 рік, в яких є заяви дочки Скиндера Хоментовського Ганни Хмилевської до суду, в яких вона скаржилася на те, що гетьман Ян Замойський (Jan Zamoyski) насильно відняв у її батька частину володінь. А після смерті Яна Замойського, його син Хома забрав у неї усі володіння, що залишилися. Поселення, які належали тепер Замойським, швидко росли. Але за часів воєн Богдана Хмельницького Борівка, разом з іншими сусідніми селами, була стерта з лиця землі польськими військами. Коли трохи заспокоїлося, сюди прибули нові поселенці, які приїхали з Шаргорода, так деякий час місце, де тепер розташована Борівка, носило назву «Шаргородских хуторів». Місце, мабуть, було для життя приємне, так що незабаром сюди також перебралися небагаті шляхтичі з Галіції і вихідці з Бесарабії. Це послужило початком села в 1564 році.
У 1599 році Замойські (Zamoyski), поступилися Борівкою Яблоновським (Jabłonowski). Взагалі ж Борівка занадто часто міняла хазяїв, багато з яких мені абсолютно не відомі. У кінці XVIII століття Борівка входила до числа великих володінь Конецпольських (Koniecpolscy), яких змінили Любомирські (Lubomirski), а потім Сосновські (Sosnowski), які тут трохи нарешті затрималися. Наприклад, власником Борівки був повний Коронний Гетьман і воєвода Полоцький, Йозеф Сосновський (Józef Sosnowski h. Nałęcz) (нар. ~ 1729 — пом. 31 грудня 1783)
Герб Сосновських — Налеч
Йозеф Сосновський, одружений з Теклею Деспот-Зенович (Tekla Despot — Zenowicz) мав тільки двох дочок — Катерину і Людвигу. Катерина (Katarzyna Sosnowska h. Nałęcz) вийшла заміж за Йозефа Вінсента Костянтина графа Броель-Платера (Józef Wincenty Konstanty hr. Plater), а ось Людвига…
У 1775 році польський герой Тодеуш Костюшко (Tadeusz Kościuszko) закінчив свою паризьку освіту і приїхав на батьківщину, в маєток батька, і незабаром з’явився викладачем у відомих нам дочок гетьмана Йозефа Сосновського. І не на жарт закохався в Людвигу! Проте Костюшко був тоді лише безробітним військовим, а Людвига (Ludwika Sosnowska h. Nałęcz) (1751-1836) — дочка магната, та ще й гетьмана. Йозеф вказав Костюшко на двері, і той з горя поїхав воювати за свободу в Америку. Своїй молодшій дочці Сосновський підшукав завидну, на його думку, пару у вигляді князя Йозефа-Олександра Любомирського (Józef Aleksander ks. Lubomirski h. Drużyna)…
Ось саме у Катерини і Людвиги в 1801 році викупить Борівку Ігнацій Маньковський герба Заремба, і нарешті, Борівка буде в руках однієї сім’ї більше століття…
Людвига Сосновська
велике кохання Тодеуша Костюшко
Далі мені хотілося б привести цитати з статті Я.Б. Сойфера, опублікованої в 1984 році у ряді номерів газети «Прапор Перемоги». Ця стаття, прислана мені Яною Козак, хай і ідеологічно на той момент правильна, але дуже цікава. Далі цитати із статті будуть виділені курсивом.
«У 1734 році у Борівці і навколишніх селах між селянами почало рости невдоволення своїми поміщиками. Частина з них в селі Бабчинці створила козацький загін. Начальником загону був вибраний Штефан Кифа — родом з села Березівка, поручиком — Микола Сандул із Борівки, з Борівки був і рядовий Лукаш Панкович».
«У 1769 році татари вчинили набіг на Борівку. В цей час була лютувала епідемія чуми, яка проте не дійшла до Борівки. Під час цієї епідемії жителі Борівки перервали усі зв’язки з сусідніми селами і безперервно розпалювали невеликі вогнища навколо свого села».
У XVII столітті Борівка складалася з двох багатонаселених церковних приходів — Івано-Богословського (північна частина села) і Диво-Михайлівського (південна частина). До Івано-Богословського приходу належало також село Пелинівка. У 1733-1783 рр. цей прихід точніше називався Івано-БогослАвським, Старо-Борівецьким, і за документами XIX століття цей прихід довгий час (аж до XVIII століття) був самостійним. Церква була одна. Населення приходу складало 2354 чоловік, в т.ч. 1179 жінок. Окрім українців тут проживали близько 30-ти єврейських, декілька католицьких і навіть магометанських сімейств. У кінці XVII століття в селі була дерев’яна уніатська церква, яка проіснувала близько століття. Під час сильної пожежі в 1790-му вона згоріла.
Диво-Михайлівський прихід називався Гржимайлівкою. Пізніше місцеві називали південну частину села Грималівкою, ця назва збереглася до наших днів. Легенда свідчить, що цим ми зобов’язані жорстокому бою татарського загону з польськими військами, який закінчився на користь татар. Прогнавши польські війська, татари розорили село і усе навкруги горіло, тріщало, гриміло. Ось і Гримайлівка або Гржимайлівка по-польськи. Було це в 1664 році.
Трохи пізніше, в 1740-му році князь Любомирський наділив прихід землею, на якій в 1746 році була побудована церква, прямо в лісі. Диво -Михайлівський прихід складався з південної частини Борівки і села Моївки. Прихожанами були в основному селяни, числом в 2063 чоловіки і 2041 жінок. На території приходу також проживало близько 60 католицьких сімей і приблизно 50 єврейських сімейств. Окрім землеробства, жителі працювали на цукрових заводах у Борівці та Моївці. Церква мала у своєму розпорядженні 34 десятини і 370 кв. сажнів землі, під сінокіс було 35 десятин і 1700 кв. сажнів землі.
«…у 1777 році Сосновський видав на ім’я попа Касяна Горадецького грамоту, по якій за ним і його спадкоємцями закріплювалися усі церковні землі і пільги».
Ігнацій Маньковський (Ignacy Mańkowski h. Zaremba) народився в 1740-му році і був другим сином Яна Маньковського (Jan Mańkowski h. Zaremba) і засновником подільської лінії своєї сім’ї. Разом з Борівкою Ігнацій придбав сусідні Саїнки і інші села. Маньковський був членом Барської Конфедерації, користувався відношенням співвітчизників, що приносило йому непогані девіденти у вигляді посад — скарбника жидачівського, стольника саноцького, військово-цивільного комісара летичевського повіту, і у кінці — подкомірника літинського. Одружений Ігнацій був на Терезі Сулатуцькій (Teresa Sulatycka h. Sas), дочці орвручського скарбника Матеуша Сулатуцького (Mateusz Sulatycka h. Sas) і Франциски. Шлюб приніс їм дочку Теклю (вийшла заміж за Калачера Сулатуцького (Kałacer Goldini Sulatycki h. Sas)) і сина Северина Каспара (Seweryn Kasper Mańkowski h. Zaremba) (нар 1.I. 1783 – пом. 29.VI. 1828)
Северин Маньковский
Северин став спадкоємцем батьківських маєтків. 12 липня 1811 (1812?) він одружився на Юлії Гробовській (Julia Grabowska h. Pobóg) (народ. 1790 — померла тут, в Борівці, в 1835 році) і нажив з нею чотирьох синів — Теодора, Вацлава, Емеріка і Валерія. Окрім них були ще дочки — Христина і Августина, і ще одна, імені якої я не знаю. Його старший син Теодор Северинович (Teodor Mańkowski h. Zaremba) народився саме в тут, у Борівці, 9-го листопада 1816. Він відзначився в Одесі і заразом в Лондоні — в обох містах заснував торгові доми. Дружиною його була Богуслава-Богумила Домбровська (Bogusława Bogumiła Dąbrowska) (1814-1901). Сам Теодор жив здебільшого в Рудках, в Польщі, де й помер в 1855 році. Його брат Вацлав Северинович (Wacław hr. Mańkowski h. Zaremba) також народився у Борівці, 26 вересня 1820 року. Вацлав був одним з організаторів цукрової промисловості в Подільській губернії, Проводирем дворянства в Ямпільському повіті, філантропом і письменником. Не думайте, що у нього обійшлося без Одеси — в нашому місті він одружився! 9 червня 1851, на Ядвизі Лажнинській (Jadwiga Łaźnińska h. Jelita) яка народилася, до речі, в Ободівці у 1834 (пом. у 1910) Йому належала сусідня Моївка, де був цукровий завод. У Моївці він і помер в 1905 році. «У 1822 році поміщик Северин Маньковський закінчив будівництво нової кам’яної церкви, а в 1840-х рр. Емерик Северинович Маньковський збудував окрему кам’яну дзвінницю. У розпорядженні церкви були 83 десятини і 474 сажні землі»..
Наступний брат — Емерік Северинович (Emeryk Karol Mańkowski h. Zaremba) і успадкував власне саму Борівку після смерті батька. Як і інші брати, він також з’явився на світ у Борівці, 4 листопада 1826 року і дожив до 91 року, до 1 червня 1918. Емерік був одружений двічі — спочатку на Генріці Липковській (Henryka Lipkowska h. Brochwicz), а коли вона раптово померла — на її сестрі, Теклі (Tekla Lipkowska h. Brochwicz). Служив він в Селянському комітеті Подільської губернії. Останній брат — Валерій Северинович (Walery Mańkowski h. Zaremba) (народ.14 квітня 1828 у Борівці) успадкував Саїнку і в дружини отримав сестру дружини старшого брата Вацлава — Теклю Лажнинську (Tekla Łaźnińska h. Jelita) (нар. 11 II. 1836). Валерій Северинович був обраний Проводирем дворянства Ямпільського повіту, проте події польського заколоту 1863 роки привели до висилки його разом з іншими Проводирями в Петербург. Після закінчення процесу над ним і амністії, йому було дозволено оселиться — де б ви думали? — в Одесі!
Дата і місце смерті Валерія Севериновича — в Чернівцях 1 червня 1918 повністю співпадають з датою смерті його старшого брата Емеріка, спадкоємця Борівки і зважаючи на час громадянської війни, наводить це на найсумніші думки — 90-річних людей похилого віку швидше за все убили в один день в одному місці…
«На початку XIX століття наше село належало поміщикові Емеріку Севериновичу Маньковському. Тоді в нім налічувалося 1059 дворів, жителів — 5178 чоловік. У селі були православні церкви, два єврейських молитовних удома, міністерське однокласне сільське училище, церковно-приходська школа і школа грамоти, заводська лікарня, цукровий завод і водяний млин.»
Поруч з основною будівлею — ряд менших будинків
Ну а тепер про сам завод декілька слів.
Завод з’явився тут в другій половині XVIII століття і на початку був чавуноливарним — випускав різні сільськогосподарські предмети домашнього користування — столярні і слюсарні інструменти, точила, соломорізки, дверці для печей і т.д… І усе це з клеймом «Борівський чавуноливарний завод». Говорять, деякі предмети, випущені заводом, ще нещодавно зберігалися в селі. Руду на завод поставляли з Росії, спочатку до станції Вапнярка, а звідти на волах її везли у Борівку. Для вироблення теплової енергії використовувалися дрова, пізніше — вугілля. Печі топили спочатку дровами, потім перейшли на вугілля. Пізніше, коли на подільських землях стався бурякоцукровий бум, завод реконструювали в цукровий. Проте один чавуноливарний корпус все ж залишили як би для виробництва вищеперелічених предметів. Як би…
Коли в січні 1863 року на колишніх польських землях спалахнуло повстання за незалежну Польщу, цех цей, як би, дуже згодився. Пан Маньковський на заводі став робити рушниці і іншу зброю, яку було спрямовано проти Росії. Тоді відразу стало зрозуміло чому там майстрами — ливарниками працювали виключно поляки. Після пригнічення в 1865 році повстання уряд створив спеціальну комісію, представники якої виїжджали до кожного маєтку, які належали польським поміщикам. Приїхала комісія і сюди, у Борівку. Знаючи про майбутній її приїзд, Маньковський розпорядився закопати частину зброї, а частину кинути в річку, ставок і в деякі колодязі. Усе це було зроблено в одну ніч. До речі, перед Великою Вітчизняною діти в річці і ставку ще знаходили ці рушниці. Перед урядовою комісією Маньковський заявив: «Ніякої змови я не готував, я — старий». Але борівські селяни засвідчили комісії, як пан агітував їх для боротьби за Польщу і розповіли, як вони закопували в землю і кидали в колодязі зброю. Емерік потрапив в майже безвихідь. Він хотів відкупитися, але грошей у нього не було, тому що він витратив їх на підготовку до озброєного повстання. Тоді Маньковський вирішив позбавитися від заводу, продавши його. Він розмістив в газеті оголошення про продаж.У Борівку приїхав представник французької фірми Бекерс, яка володіла і Гоноровським цукровим заводом. Угода відбулася. Французи, купивши завод, в 1866 році повністю переобладнують його на виробництво цукру. Керуючим заводом став Герман Бекерс.
Але не такий простий був Емерік Маньковський! Для заводу щорічно засівалося близько 1000 десятини цукрового буряка. Кожну добу завод переробляв майже 21000 пудів. Через 2-3 роки хвилі реакції на повстання уляглися і Маньковський знову став економічно сильним. Тут і з’ясувалося, що коли складали договір про продаж французам, в нім чомусь забули записати пункт, по якому Маньковський зобов’язаний був поставляти на завод воду з його власного ставка. Без води ж цукровий завод працювати не може. Бажаючи повернути собі завод і не будучи зобов’язаним воду поставляти, Маньковський обмілив ставок. Завод залишився без води. Герман Бекерс вимушений був чистити щорічно річку Бушку для відбору води. Тоді був знайдений інший привід — а саме — боротьба за екологію в другій половині XIX століття! Маньковський посилає в обидві частини села своїх уповноважених, які збирають селян і настроюють їх проти Бекерса. Причина — із заводу в річку тече брудна вода, від якої хворіє худоба. Селяни підписують акт — не давати заводу води з річки. Але Беккерс і тут не здається! Він будує іригаційний насос для викачування брудної води на полі — в ями. Оскільки річкової води бракувало для заводу, вирішили зробити ставок на тому ж місці, де був раніше. Але Маньковський засадив колишній ставок виноградною лозою! Після цього адміністрація заводу подала до суду. Проте французи так і не могли відібрати у пана Маньковського ставок. Чи зміг Емерік Северинович відібрати завод у французів точно я не знаю. Швидше за все зміг. Цукровий завод проіснував до 1917 року.
Отчет Товарищества Боровского свеклосахарного завода, март 1917 года — по ссылке.
Я думав, що це в траві валяється купол, який колись прикрашав будівлю. Пізніше з’ясувалося, що це ніщо інше як колишній шкільний глобус…
У XIX столітті без просвіти вже було не можна і поміщик і держава стурбувалися цією проблемою. Були відкриті школи для навчання селянських дітей грамоті. У Івано-Богословському приході з 1865 по 1883 школа знаходилася у будинку, побудованому для волосного управління. У 1883 тут відкрита міністерська школа, яка проіснувала до початку ХХ ст. У 80-х роках при цукровому заводі відкрита платна школа грамоти для дітей службовців. У 1897 році відкрили школу загальної грамоти для дівчаток, розрахованої на 25 учениць. У Диво -Михайлівському приході також навчали грамоті — на території приходу були дві школи — церковно-приходська і школа грамоти.
Де ж жили і народжувалися власники Борівки? На жаль, та будівля, що ви маєте можливість бачити на фотографіях вище — це, ви зрозуміли, не залишки розкішного палацу. Це залишки розкішного цукрового заводу чи то Беккерс, чи то Маньківського, чи ще когось. Про палац у Борівці відомо наступне — приблизно в 1820-му році Северин Маньковський збудував тут за допомогою італійських архітекторів свій палац в пізньому класичному стилі. Простояв він до Першої Світової війни, періодично змінюючи свій вигляд. Спочатку він був двоповерховим, покритим гладким чотирьохскатним дахом. На головному фасаді був портик з колонами. Були також колони на протилежному, садовому фасаді і на одному з бічних. Все виглядало лаконічно, стильно і закінчено. Проте син Северина, Емерік виявився, на думку родичів, людиною дощенту позбавленим доброго смаку. Він наказав видалити портики з колонами, до правого бічного фасаду прибудував крило, а до лівого — дерев’яну веранду. Попереду ж прибудував закритий тамбур із зимовим садом і фонтанами. Був також напівкруглий двоповерховий портик.
Інтер’єри палацу, створені за проектом також не відомого італійського архітектора були дуже багато оброблені. Планування було звичайним анфіладним. Прикрашали будинок двосторонні дубові сходи. В убранні широко використовувався різний мармур, на стінах висіли сімейні портрети роботи Генріха Гольпейна. Майже квадратний салон в два вікна, із скошеними кутами, названий Зеленим залом з дверима, що ведуть на терасу, прибрану колонами; фриз з голів крилатих пегасів, шикарні меблі — ось окремі вихоплені з історії і спогадів елементи. Праворуч від палацу була господарська будова. Перед палацом був розбитий квадратний газон з квітковими партерами і фонтаном посередині.
Яна Козак, про яку я згадував, пише мені, що «… підземний хід, що був побудований від «дивної будівлі» на першому фото до будинку Маньківських, за яким могла проїхати карета з кіньми. Цей же будинок раніше іменувався, як стайня пана. Сьогодні ж — це сільський будинок культури) «
Ось так виглядав борівский палац в 70-х роках XIX століття. Нічого цього не залишилося, та відомо і знайдене місце, де був палац — воно на фотографії внизу.
Далі, для скажімо, створення об’єктивнішої картини тодішнього життя, представимо витяги з тієї ж статті Я.Б. Сойфера «З історії нашого села» — нагадаю, час написання — 1984 рік:
«У Кам’янець-Подільському держархіві збереглося безліч документів Подільського губернаторства у сільських справах. Це документи про викуп землі жителями села Борівки у поміщика С. Маньковського. Ці документи показують, що поміщик Маньковський нещадно пригноблював селян, намагаючись здерти з них якомога більше грошей за землю. Так, в 1862 році, підписуючи з селянами договір, поміщик викликав солдатів і під їх прицілами силою змусив селян підписати несправедливий і незаконний договір про викуп селянами землі. Окрім цього, Маньковський приховав від уряду частину землі. Замість покладених до продажу селянам 3420 десятини і 290 кв. сажнів він продав тільки 2195 десятин і 189 кв. сажнів. Причому він продав селянам найгірші ділянки землі і в різних місцях. Дозволив користуватися водопоєм, але заборонив користуватися берегами водопою, що практично нічого не давало селянам. У багатьох селян він відібрав сади. Селянам Марку Чернадчуку, Михайлу Войцеховичу і Ферапонту Тихонову поміщик продав садиби, польові наділи, сади, записані за ними в статутній грамоті і отримав від них за це 812 рублі і 33 копійки, а потім включив ці продані їм угіддя у викупний договір, отримавши за них викупну позику, а ці селяни були зобов’язані ще раз вносити гроші за вже куплені ними землі. Проте селяни не змирилися з паном. Селяни М. Чернадчук, М. Войцехов і Ф. Тихонов подали скарги Подільському губернаторові і Київському генерал-губернатору на Маньковського за те, що він незаконно двічі зняв з них гроші за землю.
Поміщик Е.С. Маньковский безсоромно брехав перед губернатором, що селяни хочуть його розорити, а Ямпільському Мировому з’їзду лицемірно заявив, що він готовий піти на поступки селянам. У 1864 році селяни добилися від Мирового з’їзду проведення слідства, щоб наново укласти договір на землю, проте це нічого не дало. Тоді вони поскаржилися Київському Генерал-губернатору. Селяни до того були змучені системою штрафів поміщика, високими цінами на землю, що більше вже не могли її викупляти. Губернатор і Подільська Казенна Палата сталі серйозно бояться, що селяни села Борівка перестануть вносити гроші за землі, що викупляються, і почали вимагати у Маньковського щоб він пішов селянам на поступки, особливо щоб понизив плату за десятину землі, а частину платежів щоб він узяв на себе. Поміщик обіцяв піти на поступки селянам, але практично нічого не зробив. Безвихідь селян села Борівка стривожила і Київського Генерал-губернатора. У своєму повідомленні Подільського губернатора від 27 лютого 1867 року він пише, що Маньковський приховав частину землі, призначену для продажу, не вказав в списках усіх селян. Вони викупляли землі 2195 десятин і 189 кв. саж. Це менше проти документів на 947 десятини і 82 сажні, і менше ніж в інвентарному списку на 3115 десятин і 1468 кв. саж. Далі говориться, що згідно із слідством, проведеним в 1864 році і слідчими Мирового з’їзду суддів «…введення в селі Борівка статутної грамоти за підтримки військової команди і розг, з використанням насильства, договір цей силу законну від 28 квітня 1865 року підлягає знищенню, а особи, (йдеться про поміщика), які брали участь в його створенні — кримінальному суду»
Поміщик Маньковский дізнавшись про це, швидко повідомив Київського генерал-губернатора, що він готовий задовольнити усі вимоги селян і скласти новий договір з ними».
Рідкісні кадри старих фотографій дозволяють мати уявлення про те, як виглядав палац. Вид на палац з боку саду.
Надано Анджеєм Маньковським.
Надано Анджеєм Маньковським.
Далі в статті, на мою думку, слідує те, що називалося «Між рядків» —
«Про скрутне економічне становище і важке життя селян села Борівка можна судити, наприклад, по такому факту — в повідомленні Казенної Палати від 30 вересня 1880 року Подільському губернаторові говориться, що на викуп землі від селян включаючи 1879 рік «усього поступило в казну 62156 рублів і 84,5 копійок».
Спробую прокоментувати. У 1900-х роках нормальна зарплата робітника на фабриці в Одесі — одному з найбільш розвинених і багатих міст Імперії — складала 16 рублів. А якщо селяни села змогли ось так узяти і викласти більше 62-х тисяч — наводить на певні роздуми.
Одесские новости, 21.09.1901.
Судебный указатель.
В одесском коммерческом суде (по судебному отделению) назначены к слушанию на 21сентября следующие дела:… 5) Товарищество боровского сахарного завода с Покрасовым 8699 р. …
Вестибюль з парадними сходами. Зверніть увагу на фігури двох негрів, що тримають в руках свічники по обох сторонах сходів. Якось навіть не віриться, що від цього нічого не залишилося.
Надано Анджеєм Маньковським.
Унікальні кадри інтер’єрів неіснуючого давно палацу надані нащадком володарів села, паном Анджеєм Маньковським. Фотографії відносяться до 1912 року
їдальня.
Надано Анджеєм Маньковським.
Зараз, на місці де майже століття тому був палац, знаходиться школа у вигляді паралельних однакових безликих будівель. Темна смуга їх видна на верху пагорба..
Згадувана «Зелена зала». В глибині — більярдна і кабінет Емерік Северинович Маньківського..
Надано Анджеєм Маньковським.
Бальний зал.
Надано Анджеєм Маньковським
Герб Манькiвских — Заремба
Ліворуч від палацу, на відстані, серед високих ялин, знаходилася красива готична каплиця. Звів її в другій половині XIX століття Емерік Северинович після смерті своєї першої дружини. Вона повинна була стати родовою усипальнею Маньковських. Всередині був поміщений саркофаг Генрієти Липковської, яка померла в 1848 році, першої дружини Емеріка, із статуєю у натуральну величину з білого мармуру.
Поместное землевладение в Подольской губернии. В. К. Гульдман, 1898
На цьому фрагменті групової фотографії кінця серпня 1896 (на ній зображені учасники Подільського землеробського з’їзду в Проскурові) під №7(верхній ряд) — Вацлав Северинович Маньковський, під №9 — Емерік Северинович і під № 59 (нижній ряд, передостанній) — його син — Емерік молодший.
Останній власник палацу, Емерік Северинович був відмінним хазяїном маєтку. У нього і його другої дружини Теклі Липковської було троє синів — Вацлав Емерікович (Wacław Mańkowski h. Zaremba), (народ. 10.Х. 1850), одружений на Антоніні Хлапівській (Antonina Chłapowska h. Dryja), дочці генерала — він осів в польському маєтку Бродниця; другий син — Емерік молодший (Emeryk «II» Mańkowski h. Zaremba) (народ. 14.ХII. 1856) — був одружений на Марії Ярошинській (Maria Jaroszyńska) — ця пара оселилася в Красилові. Третій син — Йозеф Емерікович (Józef Bogdan Mańkowski h. Zaremba) — народ. 22.XII. 1862 року, одружений був графині Лаурі-Богумилі-Елеонорі Амор-Тарнавській (Laura Bogumiła Eleonora hr. Amor — Tarnowska h. Leliwa). Судячи з деяких даних, саме він повинен був успадкувати Борівку. Була у них і дочка, Марія (Maria Mańkowska h. Zaremba) (народ. 25. XII.1860), яка вийшла заміж за князя Павла-Адама Марію Воронецького (Paweł Adam Maria ks. Woroniecki h. Korybut). Усі четверо дітей народилися у Борівці. Старших синів Емерік Северинович поховав, причому обох, в 1909 році — Емерік молодший помер 16 січня, а незабаром, 20 квітня, помер і старший син — Вацлав. У молодшого брата — Йозефа — був син, теж Емерік Йосипович (Emeryk Józef Grzegorz Mańkowski h. Zaremba), він помер 22 листопада 1941 в Освенцимі…
Емерік Северинович Маньковський
свитлина надана Анджеєм Маньківський.
Текля ур. Липковська, дружина Емериіка Севериновича Маньковського
свитлина надана Анджеєм Маньківський.
На балконі в Борівцi. Зліва направо — Емерік Северинович Маньковський, Антоніна Хлоповська, дружина його сина Вацлава Емеріковича, Марія, уроджена Платер-Зіберк, Лаура Тарнавська, дружина молодшого сина Емеріка Севериновича, Йосипа.
Надано Анджеєм Маньковським
У 1915 році в селі пройшли заколоти, працівники вимагали підвищення оплати праці і відмовлялися йти на роботу. Був самий розпал збору буряка для цукрового заводу. Емерік Маньковський, як і минулого разу, викликав солдатів. Неподалік, в селі Пилипи Борівські (також з 1842 — го року належало Маньковському) якраз стояв драгунський полк. Драгуни розігнали селян, серед яких вже з’явилися агітатори з полум’яними розмовами… Декілька днів драгунська команда приїжджала в село «Для дотримання порядку і спокою». А пізніше пан Маньковский цілий місяць утримував 10 козаків і трьох офіцерів для тих же цілей.
Ну а на останок — дві цікавих інформації:
Можливо Борівським цукровим заводом в 1910-х роках володів не хто-небудь, а Михайло Терещенко. Підприємство тоді звалося Борівський Цукровий завод. Директором його був Олександр Михайлович Виноградський, юрист за освітою, музикант за покликанням, а по роботі — як я вже сказав, директор Борівського цукрового заводу. Підприємство називалось «Товариство Борівського цукрового заводу» і, очевидно, входило в Товариства цукрових заводів «Городок». Крім нього відомо, що директором-розпорядником Товариства Борівського цукрового заводу був Л. А. Герм (1914). Членом правління заводу був також його брат Ю. А. Герм. До Правління також входив К. В. Фішман. Л. А. Герм і К. В. Фішман крім цього перебували в «Товаристві цукрових заводів» Городок «, перший — членом правління.
І друга – у 1899 році 9 членів сім’ї Маньковських зробили вклад у будівництво в Одесі другого костелу.
в продовження історії читайте —
Візит Спадкоємця
знімки зроблені 18 жовтня 2008
Добре написано. Хочу в Борівку, я уроджений з сім’ї Дідиків. Одзовіться поспілкуймося. Микола.